Самые популярные материалы:

Чому в Україні йде війна?

Нещодавно мною було опубліковано статтю — «Я Україною пишаюсь!», з якою можна ознайомитись в Інтернеті за адресою: http://h.ua/story/424302/. Дуже вдячний читачам за розуміння приведених там тез, та за бурхливе обговорювання її в дописах. Але так сталося, що серед дописувачів були і критики. Я, як завжди, з розумінням ставлюсь до критики, але якщо вона конструктивна, та не зачіпає інтересів моєї Батьківщини.

Так от, дискутуючи з одним із читачів, я ще раз переконався, що далеко не всі громадяни України з розумінням відносяться до подій, які сьогодні у нас відбуваються. А саме – в Україні йде війна. Частина української території, в тому числі і півострів Крим, окупована Росією. І що мене вразило, так це – нерозуміння, та небажання розуміти істинних причин того, що ми маємо на сьогоднішній день. Аргумент, (як я вважаю) – російська пропаганда та самостійні домисли, сформульовані на всебічній критиці всього українського, на користь радянського. Саме ностальгія по минулому, та вмисні й ненавмисні прорахунки української влади, за весь час самостійності країни. То ж, цей факт спонукав мене до написання чергової статті, яку я і пропоную Вам, шановний Читач. Та прошу вибачення, що періодично я буду звертатись до гілки обговорювання під статтею «Я Україною пишаюсь!» Я це буду робити з єдиною метою – вказати на помилки співрозмовників, та з метою досягнення консенсусу й порозуміння.

 

Почну з того, що весною 2014 року, російські війська окупували частину української території, а саме – півострів Крим. Я добре пам*ятаю цю подію, та пам*ятаю, як це було зроблено. Також – що послужило цьому, ким сплановано, і ким реалізовано.

Так от, у своїх дописах, відносно цієї події, один з моїх читачів, (прізвище не стану називати), намагався мене переконати, що Крим не було анексовано Росією. Що приєднання Криму до Росії, було волею жителів Криму, яку вони затвердили на референдумі. Так це, чи ні?

 

Отже, повернемося до подій того часу.

На 30 березня  2014 року, в Криму було заплановано проведення референдуму, який мав одне головне питання – майбутній статус Криму, а саме – «державна незалежність республіки Крим у складі України». Але, згодом, дату проведення референдуму було перенесено на два тижні раніше, ніж було заплановано – на 16 березня 2014 року. Мало того, було змінено тему референдуму, а саме, було поставлено два питання: «Ви за входження Криму до складу РФ?», та – «Ви за повернення Конституції 1992 року та збереження Криму, як складової України?» Залишається під питанням – чому змінили запитання, які виносились на референдум, та чим викликано такий поспіх?

Давайте ж знову згадаємо тезу про «волевиявлення кримчан», та повернемось до більш ранніх подій. Так, після мітингів біля парламенту Криму, де перевага була за проукраїнськими мітингувальниками, 27 лютого 2014 року, близько п*ятої години ранку, в Сімферополі, до зубів озброєними людьми в камуфляжі та без розпізнавальних знаків, було захоплено будівлю парламенту Криму та Раду міністрів.

(підтвердження: http://www.pravda.com.ua/rus/news/2014/02/27/7016445/?attempt=1 ).

Пізніше, Ігор Гіркін розповів, як, так звана, «самооборона Криму» витягала з домівок парламентарів та доправляла їх до парламенту, з метою якнайскоріше призначити референдум за примкнення Криму до Росії.

(підтвердження: http://www.pravda.com.ua/rus/news/2015/01/24/7056252/ ).

 

Під дулами автоматів, парламентарі були вимушені підкоритись, та проголосувати за питання, поставлені озброєними людьми. З цього й починалась офіційна сторінка «волі народу Криму».

 

Щодо неофіційної сторінки, так вона більше відкриває завісу над подіями того часу, та пояснює причини, з яких багато жителів Криму вирішили проголосувати за приєднання півострова до Росії.

Так, вважаю за необхідне згадати, що до подій на Майдані у Києві, країною правила «Партія Регіонів». З початком Майдану, «регіонали», які самі були створені та згруповані на кримінальних засадах, повезли із Криму до Києва цілі ешелони, так званих, «тітушок» — спортсменів та представників кримського кримінального середовища, для боротьби з активістами Майдану. Варто згадати і про те, що криміналітет у Криму завжди займав не останнє місце («башмаковські війни» та інше), то ж, таких елементів назбиралося дуже багато. Паралельно, з Криму «регіоналами» були спрямовані до Києва, на боротьбу з Майданом, підрозділи кримського «Беркуту».

Та, не дивлячись на такий спротив, ціною крові «Небесної сотні» та ціною сотень понівечених майданівців, Майдан переміг. А висуванець «Партії регіонів», президент В.Ф.Янукович змушений був тікати. Але ця перемога була, поки що, не по всій Україні, чим і скористалися «регіонали», залякуючи місцеве населення «Правим сектором» та «злими бандерівцями», які неодмінно приїдуть до Криму та будуть «вбивати російськомовних кримчан». І населення, яке нічого не знало про дійсні ідеї Майдану, повірило тій владі, яка їм про це «пропаганду вала». Треба зізнатись, «регіоналам» дійсно вдалось у якійсь мірі залякати кримчан.

Та найбільше були налякані «тітушки» та «беркутівці», які добре розуміли, що «регіонали» втратили владу, а їм, як безпосереднім учасникам кровавих побоїщ на Майдані, скоро прийде час відповідати за свої «геройства» перед судом та народом України. Розуміючи можливий розвиток подій, вони підхопили тези, відносно «кровожерливості» «Правого сектору», та почали агітувати довірливих громадян за від*єднання Криму від України. Вони розуміли, що це було єдиним, що могло б звільнити їх від відповідальності. Мало того, ця ідея повністю відповідала планам Росії, які вже довгий час розроблялись Кремлем, та яким могло не судитись, у разі, якщо Крим підтримає ідею Майдану.

Почалась масована атака на мізки кримчан. Почалось переслідування людей, які підходили з українськими прапорами до пам*ятників Т.Г.Шевченку. Обстановка розпалювалася. Та може, цей накал і спав би, якби не те недолуге, перелякане голосування українських парламентарів у Києві на тему «державної мови», яке в той момент було не на часі. Але ж, голосування відбулось.  І це була остання каністра горючого масла в палаючі мізки кримчан. Я вже нічого не кажу про те, як формувалось населення Криму в часи СРСР. Хоча, вважаю за необхідне нагадати, що це населення формували воєнні пенсіонери Радянської Армії, та російські високопоставлені чиновники. То ж ідея «російського Криму» була підхоплена дуже великим відсотком кримчан. Хоча, і не таким, який було заявлено по результатам референдуму.  

А ще, сподіваюсь, багато хто пам*ятає команду Аксьонову з Кремля, відносно того, що головне – провести референдум. А результати хай малює, які йому забажаються, (махлювати росіяни вміють, як ніхто).

 

Так от, зізнання І.Гіркіна, приведене вище, повністю розвіює міф про те, що Крим пішов до Росії, бо це ініціювали жителі Криму… що це була їхня воля.

 

Відносно російського військового вторгнення на територію Криму, хочу зауважити, що це було ще одним ляпсусом київської влади. Вони перелякались! А, може, переляканими й були з народження, але з Києва не надійшло команди нашим військовим на відсіч супостату.

Тут мені згадуються слова покійного співака Кузьми, де він характеризував кримських морпіхів на той момент, як «кіборгів». Вони могли вчинити опір. Вони могли відбити агресора. Але вони не отримали такої команди.

Боляче було дивитись, як росіяни штурмували наших військових, та відбирали кораблі. І відповідальність за це лежить, саме на тій владі, яка на той час, на хвилі Майдану, увійшла до владних кабінетів. Вони здрейфили! І настане час, народ України з них за це спитає.

А війна? Вона могла бути в Криму. І вона була б. Але вона почалася б у Криму, і там би й закінчилась.

 

Тепер, відносно Донбасу.

В дописах під статтею «Я Україною пишаюсь!», мене намагались переконати, що це громадянська війна, розпочата українською владою, яка вирішила подавити народне повстання на Донбасі.

Так от, насамперед, хочу зауважити, що то не є громадянською війною. Багато хто добре пам*ятає, як ця війна починалась. А починалась вона з того, що вищезгаданий І.Гіркін, окрилений успіхом у кримській кампанії, з бандою своїх підлеглих бойовиків прибув на Донбас до Слов*янська. Там він планував блискавично, як у Криму, заволодіти владою, зібрати навколо себе прибічників «руського міра», побудувати лінії оборони на межі Донецької та Луганської областей з Україною, та проголосити створення міфічної Новоросії. Наступним було б приєднання Новоросії до Росії. Таким чином, Росія б заволоділа не тільки Кримом, але ще й двома областями материкової України, що дало б можливість відкрити сухопутне сполучення Росії з Кримом.

Треба зазначити, що то не було спонтанною операцією. До неї Росія готувалась завчасно. Ми пам*ятаємо, як українські міста відвідували російські «десанти» на автобусах з Бєлгородськими номерами. Як вони їздили цими містами, як зривали з адміністративних будівель українські прапорі, та встановлювали російські триколори. Ми також пам*ятаємо, як розхитувались настрої в суспільстві.

Але не так сталось, як гадалось.

В Харкові, Запоріжжі, Одесі, Дніпропетровську та в інших містах України ідея Новоросії не була сприйнята. Тут плани В.Путіна потерпіли невдачу. А от на Донбасі І.Гіркіну, все-таки, вдалося зібрати навколо себе, так зване «ополчєніє», про яке він після розповів, що то були (дослівно): «бомжи, наркомани, алкоголіки… шваль».

(підтвердження: http://linkis.com/b8RFb).

 

До уваги Читача — як Ви вже помітили, я постійно апелюю до висловлювань російського ГРУшника Ігоря Гіркіна тому, що він безпосередньо приймав участь у всіх описуваних процесах, та безпосередньо командував людьми, які себе назвали «ополчєнієм». То ж, він, як ніхто другий, знає, з ким мав справу.

 

Так от, донбаське «ополчєніє», це, зі слів його командира – «бомжи, наркомани, алкоголіки… шваль». Також, до нього примкнув донбаський криміналітет. От це і є – той самий, «повсталий народ», який провів референдум по типу кримського, й проголосив створення «ДНР» та «ЛНР».

Перша кров на Донбасі була пролита саме цими «бійцями». І це була – українська кров. Кров українських патріотів та силовиків, які намагались залагодити ситуацію, як кажуть: «малою кров*ю». Не вийшло. Російські бандити та їх приспішники з місцевих злодіїв, розпочали кровопролиття.

 

У вищенаведеному посиланні на висловлювання І.Гіркіна в адресу «ополчєнія», ще є висловлювання відносно того, що ця банда може бути швидко розігнана «хунтою». Тож, вона потребує підтримки Росії. І така «допомога» Росією була надана у вигляді вогневої підтримки з території Росії, зброї, важкого озброєння та техніки бойовикам, живої сили, спеціальних підрозділів, технічного оснащення та інструкторів для навчання військовій справі саме тих, кого Гіркін назвав – «бомжи, наркомани, алкоголіки… шваль».  Відносно останніх, має місце думка про те, чим вони займуться в Росії, коли війна скінчиться… та якщо зостануться живими? Чи не побоїться В.Путін прийняти їх, та врятувати від справедливого покарання в Україні? Здається, що це питання — риторичне.

Відносно твердження, що на Донбасі йде громадянська війна, я ще хотів би сказати, що так можна було б вважати, лише за умови закритих кордонів. Тоді це було б внутрішнім конфліктом. Але ж, кордони Донбаса з Росією українською владою не контролюються, та Росія не допускає українські прикордонні загони до такого контролю. Тож, це не може бути громадянською війною. Це є гібридна війна, яку веде Росія з Україною, за посередництва місцевих громадян, силами своїх бойовиків і кадрових військових, та з використанням свого озброєння. Мотивами ж війни Росії з Україною вважається перемога Майдану, яка, на думку Росії, відкрила доступ Заходу та НАТО до української території. А, якщо взяти до уваги постійне параноїдальне бачення Росією навколо себе ворогів, то і взагалі, мотиви цієї війни цілком очевидні та мають пояснення. Друга причина розпалювання цієї війни та масивної антиукраїнської пропаганди полягає в імперських амбіціях російського президента, який прагне повернути час у зворотному напрямку, та знову відтворити  СРСР, де Україна знову стане «молодшим братом», повністю контрольованим Москвою.

І перша, та друга причини війни змушують замислитись – чи зможе закінчитися ця війна, у разі перемоги українських збройних сил на своїй території? На це питання знайти відповідь – найскладніше. Бо, відновивши свої кордони, Україна, як і раніше, буде представляти собою уявну небезпеку для Московії, у вигляді майданчика для НАТО. Тож, сподіватись на примирення з Москвою, та повернення до узгоджених раніше кордонів, при суверенності, унітарності та самостійному праві вибору свого майбутнього, українцям не доводиться. Залишити ж кордони по лінії розмежування, станом на сьогоднішній день, ніколи не буде означати кінець війні. Це буде заморожений конфлікт, який періодично буде розпалюватися та провокуватись.

 

Що ж таке – «кінець війни»?

Кінець війни може констатувати лише повна перемога в ній, або повний програш. Перемогою може бути або повне знищення ворога, або підписання ним «капітуляції». В одному та другому випадку, кінець війни – це взяття під повний контроль території бувшого протистояння. «Мінські домовленості» кінець війни не передбачають. Вони передбачають лише замороження конфлікту, що ми й спостерігаємо сьогодні, коли кожен день гинуть наші бійці, не маючи права на вогонь у відповідь.

Кому це вигідно? Звичайно, не Україні. Тож, ці домовленості не мають в собі умов пріоритетності України на своїй землі. Вони лише відповідають вимогам бізнес інтересів можновладців. Та воно й зрозуміло, якщо звернути увагу на персонажі, які представляли інтереси України в Мінську. А це – кум російського президента Виктор Медведчук, та товариш того ж президента, другий президент України — Леонід Кучма, якого сміливо можна назвати «батьком української олігархії».

Залишається питання – чи могли ці люди скласти угоду, яка б відображала інтереси України перед Росією? Також, залишається незрозумілим – як можна було довірити цим людям відстоювати інтереси України перед агресором? Але це питання вже конкретно – до української влади, яка доручила їм ведення цих переговорів.

 

А поки що, продовжується тліюча війна, в якій ЗСУ не мають права відповідати на вогонь противника. Гинуть наші діти. А бойовики продовжують зухвало підходити до їх позицій та розстрілювати їх зі стрілецької зброї та гранатометів.

Як це можна назвати, сподіваюсь, кожен зробить висновок для себе.

 

Чи могло цієї війни не бути?

Дійсно, війни на Донбасі могло і не бути. ЇЇ спровокувала безхребетність української влади та її переплетеність у бізнес інтересах з російським олігархатом. Саме безхребетність влади, п*ята колона у владі, переплетеність у бізнес інтересах та олігархічна система України привели до втрати Криму та війни на Донбасі. Слід зазначити, що саме ці причини і не дають закінчити цю війну. Вона повинна була розпочатись у Криму, та там і завершитись, повною перемогою української армії. Путін же, отримавши достойну відсіч у Криму, вже не наважився б на продовження війни на материковій Україні. А населення сходу України зрозуміло б, що збройні сили України спроможні дати достойну відсіч та подавити бандитські виступи. І це спрацювало б, як стримуючий фактор для сепаратистського руху.

Але самим першим, що повинна була зробити післямайданна українська влада, так це виступити перед народом України з Декларацією, як основним установчим документом. Пояснити свої наміри, відносно майбутнього України, та наголосити на шляхах досягнення поставлених цілей.

Влада повинна бути «народною». Народ її обирає, народ має право і на звіт від неї. Але ж цього не сталось.

 

Тож, це і буде відповіддю на запитання, «чому в Україні йде війна?»

 

*     *     *

 

P.S.    Існує ще одна думка.

 

За двадцять чотири роки державного безладу в Україні, люди до нього звикли, та багато хто знайшли собі в ньому нішу, завдяки якій годували свої сім*ї.

Отже, якби українці завчасно знали, що Майдан приведе владу ще більш корумповану та професійно недолугу, ніж попередня, то сепаратистського руху та війни в Україні могло не бути. Люди звикли до безладу та прилаштувались до нього. «Наведення в країні порядку» для них виглядало, як страшна мантра, з якою необхідно було боротись. Люди боялись наведення порядку, та страхи не підтвердились. Але, коли вони це зрозуміли, було вже запізно. Занадто далеко все зайшло.

0

Комментарии (0)

RSS Свернуть / Развернуть

Только зарегистрированные и авторизованные пользователи могут оставлять комментарии.